Експозицію «Буденне і просте» складають роботи О. Звягінцевої
останніх двох років. Представлено багато живописних та графічних творів,
вперше виставлена скульптура, яка гармонійно доповнює станкові роботи.
Але, як сприймати саму назву виставки? Особливо в наш час, коли всі,
перепрошую, майже всі, не хочуть бачити й чути буденність, радіють коли
можна затулити очі екраном смартфону, а вуха навушниками. Шукають
незвичне й особливе та поспішають, як мовить реклама, «жити на яскравій
стороні».
Роботи О. Звягінцевої підказують: для неї буденне і просте стало тією
самою «яскравою стороною» життя, до якої так наполегливо і так
безрезультатно прямує більшість. Але, не «десь там», у мріях, а тут і зараз.
Художниця демонструє нам перетворення буденного і простого на яскраве,
незвичне й багатовимірне. Чарівне. Для когось це магія, чаклунство. А для
О. Звягінцевої це творчість та любов до рідних і близьких. Турбота про онуку
Зою.
Творчість і любов перетворила село Решуцьк, у якому художниця
працює більшу частину часу, на Світлий, майже Райський Сад, де ростуть
Дерева, існують отари Кіз, а Дерева височіють над Річкою Горинь. І все
оповите родинною Любов‘ю. Там час буденності перетворився на «насолоду
споглядання простих щоденних ритуалів» (тут, і далі у лапках, цитати з
нотаток художниці).
За словами О. Звягінцевої це сталося не одразу та потребувало зусиль,
бо «чи можна творити в оточенні повсякдення?». Її досвід та приклад
доводить, що можна. Чарівна сила творчості-любові створила з пересічності
оригінальність, а з буденності — низьку щасливих миттєвостей: «догляд за
онукою відтоді додано до споглядання за простими, щоденними ритуалами
життя, природи, сім‘ї, людей, тварин».От на одному з творів сім‘я сидить за обіднім столом. За словами
авторки, для неї найважливішим було зобразити всіх разом, і свою
присутність вона теж позначила тарілкою на першому плані картини. На
наступній «Темні вівці» — враження від прогулянки з онукою до ріки —
чудова енкаустика на полотні. Ще на одній — онука радіє ранковому сонцю:
«наші собаки потягуються і розминаються на сонці. А Зоя вже підійшла до
дверей і трохи затримавшись прочиняє її зі словами:« Бабусю, виходь!» І
починається новий літній день». Починається таємниця чарівного часу:
«споглядання простого і повсякденного я трансформую на папір, полотно,
картон.«…» Інколи я думаю, що в статусі бабусі я стала більше художником,
ніж раніше».
У творчості О. Звягінцевої специфіка стилю малювання перебуває у
гармонійному зв‘язку зі змістом. Ця ознака впливає на сміливість і
неочікуваність художніх рішень та обраних технік. Але саме такі засоби,
якими б дивними вони не здавалися глядачу, якнайкраще відповідають
концепції творів.
Відтворення плину миттєвостей є як фіксацією, так і участю в русі
часу. Збереженням і створенням того, що варто зберегти. Це вимагає
швидкості співмірної подіям. Фіксується тільки головне, те, що складає
сутність моменту. Секунди щастя стають візуальним щоденником. І вже
«потім, в студії я переношу ці роботи на полотно чи картон». Великі
«студійні» картини повторюють особливості швидкого малювання
альбомних аркушів, впливають на їхню естетику, що забезпечує щойно
згадану несподіваність.
Картини О. Звягінцевої несхожі з більшістю живописних полотен
інших авторів. Глядач не знайде жодних атмосферних явищ, як от тумани чи
світанки, ніяких напів-настроїв, напів-почуттів. І через це, живопис та
графіка О. Звягінцевої виглядають «скульптурно», навіть «монументально».
Там теж емоції передаються через конструкцію ліній та широких площин.В цьому контексті цілком очікуваним є звернення авторки у 2020 році
до скульптури, до об’єму, який продовжує конструкції на полотні. Це
динамічні твори, які не зупиняють час, а тільки підсилюють його
швидкість — змушують глядача рухатись навколо форми і тим самим
відтворювати рух часу візуальних щоденників.
Та якими б різноманітними за сюжетом, матеріалом чи технікою не
були твори О. Звягінцевої, їх поєднує творчість-любов до рідних, а головним
героєм, що видимо чи невидимо присутній у всіх композиціях, що б вони не
зображували, є улюблена онука художниці — Зоя.Вишеславський Гліб

ReactReply

 

]]> http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d0%be%d0%bb%d0%b5%d0%bd%d0%b0-%d0%b7%d0%b2%d1%8f%d0%b3%d1%96%d0%bd%d1%86%d0%b5%d0%b2%d0%b0-%d0%b1%d1%83%d0%b4%d0%b5%d0%bd%d0%bd%d0%b5-%d1%96-%d0%bf%d1%80%d0%be%d1%81%d1%82%d0%b5-17-12-20/feed/ 0 http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d1%81%d0%b5%d1%80%d0%b3%d1%96%d0%b9-%d0%b7%d0%b2%d1%8f%d0%b3%d1%96%d0%bd%d1%86%d0%b5%d0%b2-%d1%84%d0%be%d1%80%d0%bc%d0%b0-23-10-2021-27-11-2021-2/ http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d1%81%d0%b5%d1%80%d0%b3%d1%96%d0%b9-%d0%b7%d0%b2%d1%8f%d0%b3%d1%96%d0%bd%d1%86%d0%b5%d0%b2-%d1%84%d0%be%d1%80%d0%bc%d0%b0-23-10-2021-27-11-2021-2/#comments Sat, 30 Oct 2021 13:50:55 +0000 http://art14.com.ua/?post_type=jetpack-portfolio&p=9364 Continue reading Сергій Звягінцев “ФОРМА” 23.10.2021- 4.12.2021]]> «Скупа форма. А від нас залежить як урізноманітнити та наповнити її змістом.

Тільки я досі не можу збагнути роль цієї тонкої лінії посередині, вона об’єднує чи розділяє?»

– Сергій Звягінцев

Твори Сергія Звягінцева, на перший погляд, можна сплутати з абстрактними картинами, чи то з інсталяціями, у тому випадку, коли вони експонуються згорнутими у рулони. Глядач бачить чудовий живопис — вишукані гамми у поєднанні зі старанно напрацьованою фактурою. Це викликає насолоду споглядання якісно зроблених речей.

Глибина задуму виставки починає розкриватися згодом, коли зауважуєш, що всі твори мають спільну композиційну рису — поділ навпіл горизонтальною лінією. Цей постійний повтор підказує, що не варто заспокійливо перемикати свою свідомість на комфортний відпочинок посеред декоративних кольорів та фактур. Дещо суттєвіше приховано художником у цих творах. Отже, маємо загадку: що це?

Під час підготовки виставки я мав можливість спитати автора, що він зобразив. Його відповідь починалася зі слів: «Всі бачили це кожного дня». Дійсно, у більшості загадок (можливо усіх) йдеться про речі цілком звичайні, проте вихоплені увагою з потоку буденності завдяки несподіваному куту зору. Наприклад: «Через воду він проводить, а сам з місця вік не сходить».  Дійсно, всі бачили міст, але тут про нього йдеться без звичного контексту, що затуляє наше сприйняття, та, врешті-решт, робить зовсім непомітним і сам цей міст. У буденності давно «потонули» та перестали існувати для нас мости, будинки, дерева й багато інших речей.

Візуальна загадка Сергія Звягінцева розгадується через спогади дитинства та юності: стіни дитячого садочку… стіни лікарні… стіни кухонь та коридорів… Це вони були пофарбовані масляною фарбою, розділені навпіл тонкою лінією кольору, ледь сумісного з сусідніми двома. Малярна фарба зроблена на оліфі не відрізнялась яскравістю кольорів, а з часом швидко старіла, миршавіла та навіть набувала якоїсь шляхетності століть. Такі стіни, при поблажливому романтичному погляді на дійсність, могли нагадувати середньовічні палімпсести рукописів з десятками нашарувань написів, малюнків, виправлень та додаткових зафарбувань.

Проте, тільки діти та підлітки відчували важливість цих написів і  малюнків. Час очікування у довгих чергах, години перебування у коридорах, у поліклініках, у ліжку в лікарні, у військових частинах, за відсутності інших зображень, змушував впритул роздивлятися пофарбовані голі стіни та поглядом шукати на них візерунки тріщин й складати випадкові лінії у силуети людей чи тварин.

З часом, після декількох ремонтів, шари фарби різних відтінків накладалися одна на одну, утворюючи складний по кольору та фактурі живопис. Роки вносили корективи — чіткість ліній втрачалася, пом’якшувалася жорсткість всюди наявного триколора.

Ці ж стіни у під’їздах ставали поверхнею творчої дії, висловлення та комунікації з однолітками. Саме там, за відсутності кав’ярень чи дискотек, відбувалися й перші побачення. Пофарбовані стіни набували стан потертості від притулених до них спин чи плечей (наприклад, як на творі «Рожеве кохання»). Поверхня стін у залишених мешканцями будинках ще довго зберігала відбитки жвавого життя, що колись вирувало на його сходах. Набута форма продовжувала свідчити про явище, що минуло.

На виставці «Форма» Сергієм Звгінцевим візуальні спогади підсилені влучно знайденим образом часу — стіни згорнуті у рулони, ніби небо, яке згортає ангел на відомому зображенні ХІІ сторіччя у Кирилівській церкві у Києві.

Твори Сергія Звягінцева єднає із середньовічним мистецтвом ще одна, більш суттєва риса. Подібно іконам, на яких горішній світ не зображується, а надається у своїй безпосередній присутності, так і у творах виставки «Форма» речі не намальовані на полотні, а відтворені. Останнє спостереження змушує називати ці артефакти не живописом, принаймні у традиційному значенні слова, а об’єктами, тобто чимось ближчим до інсталяцій, попри площинність задіяних матеріалів.

Твори Сергія Звягінцева апелюють до далекого досвіду кожного глядача та спогадів, набутих у дитинстві і юності. До роздумів про час, який згортає ці спогади як ангел згортає небо.

І це твори, які здатні розгортати рулони спогадів знову і знов.

Вишеславський Гліб

  – Світлана Шоломіцька

Це вже друга персональна виставка Світлани Шоломіцької в стінах галереї Арт14. Цього разу глядачі зможуть побачити кераміку в поєднанні з роботами митців з колекції галереї.

До експозиції увійшли твори: Володимира Єршихіна, Олексія Маркітана, Оксани Мовчан, Гліба Вишеславського, Анатолія Твердого, Гагіка Кургіняна, Самуїла Аккермана та Олени Звягінцевої.

Галерея Арт 14 представляє виставку творів Володимира Єршихіна — художника відомого ще з часів Нової української хвилі. Багато в чому ця експозиція є продовженням і творчим розвитком ідей та естетичних знахідок митця, що були презентовані в Арт 14 двома роками тому. Для глядача вихованого на класичному мистецтві твори В. Єршихіна можуть виглядати провокативними чи несерйозними, проте знавці мистецтва ХХ ст., вірогідно, пригадають дещо подібні художні прояви, як от «арт-брют», «ташизм» чи важливу для сучасного мистецтва Заходу течію «інформель». А от близькі до Нової хвилі українського мистецтва радісно впізнають потужний подих іронії постмодерністського дискурсу.
В анотації до виставки 2018 року йшлося, що «за зовнішньою грайливістю форми художник сховав критику соціального спрямування. Він із сарказмом порівнює звички сучасної пересічної людини з примітивним життям стародавнього доісторичного людства. Та ж масовість, схильність до поклоніння певним речам, що втілюють силу, моду, гламур. Для людини первісної це були тотеми, для людини сучасної це гаджети чи стиль життя і відпочинку». І хоча на новій виставці вже немає схематизованих зображень відомих брендів («Верту», «Феррарі» «Порше»), ми бачимо перетворені на знак образи людини. Пізнаваними лишаються тільки стать та різновид дії. Відкидаючи індивідуальні риси, художник акцентує на масовості, що підсилюється багаторазовим повторенням схожих людиноподібних знаків. Тобто у порівнянні з опередньою виставкою автор переносить акцент своєї творчої уваги з явища фетишизації брендів, на знеціненість індивідуальних рис у сучасному суспільстві. Це світ кібернізованих узагальнень, де події існують у вигляді схем, знаків та маркувань. Це цифрові масиви інформації, це бази даних в яких безнадійно губляться будь-які персональні думки та почуття. І в цьому сучасність дуже схожа на праісторичні часи, коли індивідуальність кожної людини ще не була усвідомлена, а люди сприймали себе тільки за рисами приналежності до певного колективу, заняття чи дії.
Своєю новою виставкою автор констатує існування навколо нас деперсоніфікованого світу, в якому панує колективізм з його атрибутами статистичних узагальнень підсилених комп’ютерними технологіями. Це світ знаків і схем. Світ нового надсучасного і так само праісторичного дикунства — світ масової свідомості. Проте, у представлених роботах немає дидактики, лише відсторонена від емоцій констатація: людство живе, пересічність поширюється, кібертехнології підкорюють світ, а художники знаходять все нові й нові ідеї та форми тверезого погляду на дійсність заради самоусвідомлення себе і суспільства.
Г. Вишеславський

На виставці представлені роботи, що є продовженням великої серії, над якою я працював останні роки. Назва “Піпл” говорить сама за себе — це проєкт про людей, а “первісна”, “дитяча” мова — своєрідна оптика, яку я використовую, щоб максимально виразно розповідати про сьогодення. В цій серії можна побачити апропріації знаків і символів, які в двадцятому столітті увійшли в наше повсякденне життя, посилання до “нових диких” та арт-брюту, а також дещо новий погляд на сюжетну картину. Картину яка, незважаючи на чутки про її смерть, ще жива, і залишається, на мій погляд, територією найбільшої свободи в сучасному мистецтві.
В. Єршихін

Галерея Арт 14 презентує виставку Олени Кудінової «Post Scriptum»

Олена Кудінова (1958, Мурманськ – 2017, Київ) художник-графік, дизайнер інтер’єрів, створювала станкові картини, працювала, переважно, у Харкові.
Початок творчого шляху О. Кудінової припав на визначний історичний період – розпад СРСР, Перебудову, та перші роки незалежності України. У мистецтві, в ті часи, відповідно, теж відбувалися бурхливі зміни. Блискавично змінювалися вподобання спільноти художників і глядачів, з’являлися потужні впливи Західного мистецтва, відкривалися зачинені раніше авангардні і модерні скарби минулого. Багато хто з молодих художників голосно заявив про себе серед нових обставин життя. У Києві, Львові, Одесі, Харкові, Івано-Франківську, Запоріжжі, Ужгороді відкривалися сміливі виставки, складалися нові співдружності серед митців (художників, літераторів, музикантів, режисерів), які поєднують зараз назвою «Нова хвиля українського мистецтва» (1987 – 1994/95).
Живопис і графіка молодих художників Харкова кінця 1980-х відрізнялися від творів їхніх колег з Києва, Одеси чи Львова. В них була рішучість відмови від академічного стилю, історизму, неокласики, пошук нової мови образотворчості через позичання елементів дизайну, сценографії чи фотомистецтва. Бадьорість, енергія і незвичність стилістики відчувалися в більшості їхніх творів. Наприклад, замість улюбленого у Києві трансавангарду чи львівського сецессіону їх приваблював конструктивізм 1920-х.
Проте, геть не всі митці змогли втриматися на художній сцені, знайти, а потім зберегти свої власні теми і стиль. Серед цих небагатьох, своє достойне місце займає ім’я і творчість О. Кудінової.
Перші враження від споглядання творів мисткині – це глибина емоційної насиченості, яка скеровує наші відчуття до спокійних роздумів, як от у серії «Щоденники» (2007), чи навпаки, дивує і турбує потужною експресією – «Будинок» (2004), «Гра» (1997), «Чужа земля» (1989), «Будинок у моря» (1989). Колажний принцип побудови композиції та серійність дозволяє художниці поєднувати в кожному творі роздуми і почуття, ба більше, через точне відтворення внутрішнього стану розмовляти з глядачем про речі абстраговані та концептуальні, до прикладу, «Кут зору» (1997), «Судження» (2004), «Викривлення» (1999) та ін.
Роздивляючись твори і читаючи підписи, глядач може переконатися, що їхні назви й тематика стосуються, переважно, двох різних категорій: місця й часу. От назви місця: «Дорога на південь», «Прогулянка по місту», «Чужа земля», «Будинок у моря». З часом пов’язані такі твори як «P. S.» (тобто Post Scriptum), «Продовження свята», «Кінець дня», «Історія», «Переміщення», «Щоденник». Проте, обидві, такі різні за суттю категорії буття, в інтерпретації О. Кудінової не потребують зміни авторської художньої мови. Це виглядає природньо, бо авторка надає їх через плин власного суб’єктивного сприйняття і, тим самим, власне, продовжує дискурс закладений в філософії екзистенціалізму.
Інколи твори О. Кудінової схожі на абстракції, в них знайомий всім предметний світ надано без зайвої деталізації. Перевага віддана почуттям та ідеям, а в деяких серіях, до прикладу «Щоденник», присутня оповідальність. Ця поетика близька до ранішніх абстракцій Кандинського, проте, звісно, протилежна безпредметному мистецтву (Gegenstandslose Kunst), як от супрематизм, орфізм та ін.
Цією виставкою галерея Арт 14 не тільки вшановує пам’ять талановитої мисткині, і чудової людини, якою була Олена Кудінова, але й підкреслює що буття творчого доробку художниці продовжується, на що й натякає назва експозиції: «Post Scriptum» (Після написаного).

Г. Вишеславський

‘

Галерея АРТ 14 розпочинає виставковий сезон 2019/2020 експозицією нових творів художника, мистецтвознавця і письменника Олександра Найдена.

В унікальній, завжди впізнаваній авторській стилістиці гуашей О. Найдена сплітається у дивних пропорціях химерний світ образів, світ одночасно емоційний, споглядальний, серйозний та іронічний. І тільки таланту автора відомо, яким чином, в рамках одного твору, можливо поєднати ці, здавалося б, взаємовиключні речі. Як писав про свої твори сам автор: «може воно й не зовсім так, але, як на мене, реальні речі в пам’яті набувають якості привидів, а ті, що побували в забутті, – тіней. Комбінацію привидів і тіней являють собою показані тут гуаші. Але основу їх складає те, що колись було реальністю. Тільки Бог здатний творити матерію з нічого».

Композиції складаються з речей начебто підкреслено повсякденних – обличчя, люди, рослини, будівлі. Часто «неправильні», гротескові. І все це у чудернацьких ракурсах, з порушенням масштабу, перспективи і пропорцій. Проте, безпосередність і відвертість стилістики наївного мистецтва, іронічна грайливість і емоційність, які першими кидаються в око глядачеві, складають тільки один з шарів твору. Вдивляючись, ми бачимо, що це не «звичайний» наїв. При більш уважному спогляданні розкриваються набагато глибші, серйозні та навіть драматичні сенси. Це роздуми над книгами, власним життям, існуванням людини у Всесвіті. Недарма на деяких творах можна зустріти цитати з улюблених автором філософів Ж. П. Сартра або М. Гайдеггера.

Можна було б вважати, що перед нами постмодерністський пастиш елементів сюрреалізму, наївного мистецтва, інтелектуалізму. Проте не постмодерністська іронія, не трансавангардне жонглювання ремінісценціями складає основу творчості автора – хоча все це присутнє і навіть з надлишком. Треба згадати, що автор не просто художник, а дослідник і мистецтвознавець. Згадати, що важливу частину його творчості складають наукові розвідки, дослідження ролі традиційної культури у новаторських тенденціях сучасного мистецтва. І такі назви як «Самопізнання у серпні №2», або «Бузина цвіте. Дюшан з нами» не є грайливими лаштунками постмодернізму. Справжньою основою побудови химерних композицій автора є зустріч художника, письменника і вченого.

Аркуші творів О. Найдена є тими площинами, де художник, письменник і вчений працюють разом. Вони є свідоцтвом існування цієї загадкової «єдності трьох», вони органічно сполучають у собі інтелект і емоції, вченість і безпосередність.

Гліб Вишеславський

Подорож до світу орнаментів

Галерея АРТ 14 представляє виставку графічних творів, ескізів до монументальних робіт і рідкісних світлин Григорія Овксентійовича Довженка. Експозиція готувалася до ювілейної дати – 120 річчя з дня народження майстра. Вона продовжує цикл презентацій в АРТ 14 класичної спадщини сучасного мистецтва України. Серед попередніх виставок цього циклу глядачі мали змогу ознайомитися з творчим доробком Олександра Шульдиженка-Стахова, Яна Раухвергера, Самуїла Аккермана, Олега Лишеги.
Творчість Григорія Довженка відома серед фахівців і шанувальників монументального мистецтва. Завдяки таланту і власній наполегливості Г. Довженко здобув художню освіту у найкращих тогочасних майстрів. На початку свого творчого злету він увійшов до кола митців-монументалістів, які працювали разом з М. Бойчуком, в якості художника створював фільми з І. Кавалерідзе. У 1928 році Довженко спільно з М. Рокицьким, О. Бізюковим, М. Мізіним, та ін.. (під керівництвом М. Бойчука) розробляли і втілювали монументальні розписи Селянського санаторію ім. ВУЦВК у Хаджибейському лимані під Одесою, які згодом увійшли чи не до кожного підручника по історії українського мистецтва. До цього періоду належить більшість станкових тематичних картин художника, які були присвячені соціально-політичному життю селянства «Куркульське гніздо» (1934), «Кожному колгоспнику по корові» (1935) та ін. Довженко поділяв ідеї Бели Уїтса що до важливості зближення мистецтва і побуту, а також значної ролі художніх творів у розбудові нових соціальних відносин через вплив візуальних образів на свідомість глядачів. Його, як і більшість колег-бойчукістів, тішило насичення класичних композиційних рішень в дусі Відродження деталями з сучасного повсякденного життя людей, реаліями революційної боротьби.
У 1937 році під загрозою арешту і репресій Г. Довженко полишає жанр тематичної картини. Він здійснює поступовий перехід (через нетривалий період роботи над плакатами і ескізами до діорам) до іншого виду мистецтва – вирушає до багаторічної подорожі світом монументальної орнаментики.
Цей світ, в основі своїй, тісно пов’язаний з народними традиціями і глибинними уявами людства про світобудову і місце в ній людини. Деталі орнаментів, особливо традиційних, насичені образами життя та смерті, солярними і обрядовими символами. Ця аскетична і абстрагована мова дозволяла художнику висловлюватися відверто, як і раніше, стосовно історичного життя народу, проте тепер до його композицій залучені символи глибинних кодів Буття. Наприклад, в орнаментах Довженка мотиви «Світового Древа», «Хреста» і квітучих рослин (як образів щедрот Життя), часто взаємодіють із зображеннями сучасної техніки чи знаряддями праці. Разом з тим, мову орнаментальних символів влада розуміла тільки поверхово, що дозволяло художнику залишатись у відносній безпеці. В цей період творчості художник також досліджував проблематику синтезу мистецтв, тобто гармонійного поєднання архітектури скульптури і монументального живопису.
У другій половині 1950-х років Г. Довженко проектував і здійснював художнє оформлення багатьох громадських споруд. Наприклад, будинок культури ім. Франка у Донецьку (1955); будинок культури «Харчовик» у Києві (1956) – де особливо виразним є орнаментальне оздоблення театрального залу; будинок культури в с. Драбинці Черкаської обл. (1956); музично-драматичний театр в Рівно (1960). Кожного разу Г. Довженко знаходив нові нюанси художнього оформлення, які враховували конкретну архітектурну ситуацію, підтримували зв’язок з місцевою традицією. Одночасно художник брав участь у розробці інтер’єрів центральних станцій київського метро: Університет, Вокзальна, Арсенальна.
У 1960-х роках, коли часи тотальних репресій минули, для художника почався новий, третій період творчості. Він зміг знову звернутися до тематичних композицій, збагатити їх символікою фольклору і історичних знань. Прикладом такої роботи була величезна мозаїка фасаду кінотеатру «Ровесник» у Києві (1971). В ній Довженко звернувся, як і в орнаменті, до глибинних народних символів, проте тепер вони були втілені в постаті пів-легендарних Кия, Щека, Хорива й Либіді.
Під час довгої творчої «подорожі» до світу орнаментів Довженко втілив сотні задумів. Можна тільки дивуватися працездатності автора. Це, переважно, орнаменти які прикрашають понад 200 фасадів будинків у м. Нова Каховка, виконані протягом 1952 – 1955 років після активної забудови міста. Лише мала частка з цього грандіозного доробку представлена в нинішній експозиції (фотограф натурних світлин – С. Войток, обробка В. Гладкова).
Сама практика прикрашення фасадів була поширеною до середини 1950-х років, проте Г. Довженко, як зазначає у своєму ґрунтовному дослідженні Ганна Тернавська, пішов власним шляхом не тиражування орнаменту методом формовки і відливу, а створював на місці неповторні композиції шляхом різьблення орнаментів власноруч по вологому тинку авторської рецептури. Ця метода йшла всупереч поширеній стандартизації, але відповідала ідеалам художників-монументалістів 1920-х років – наближенню справжнього авторського мистецтва до повсякденного життя суспільства. Орнаменти основних об’єктів у м. Каховка – Палац культури, Новокаховський виконком, Літній кінотеатр (загалом 50 композицій на різних будівлях) виконані саме різьбленням.
В тематиці орнаментів автор враховував і призначення споруд. Наприклад, на дитсадку можна побачити улюблених дітьми звірів; на фасаді Палацу культури – зображення дубу та калини; на будинку «Дніпробуду» навіть греблю-шлюз-ворота. Таким чином, орнаменти які розробляв Довженко можна вважати тематичними, такими, що здійснюють перегук часів від стародавніх символів до сучасних реалій.
В наш час орнаменти м. Нова Каховка були знову віднайдені і майже врятовані від забуття завдяки зусиллям Тетяни Євсеєвої. Останні декілька років цей мистецький скарб почали реставрувати і додали до туристичних маршрутів Нової Каховки, що свідчить про початок широкої і давно жданої популяризації унікальної творчої спадщини Майстра.
Твори Г. Довженка – численні ескізи, станкова графіка і фрески дбайливо зберігаються рідними художника. Частина з цих творів надана для виставки його онукою Клавдією Довженко, яка виступила ініціатором підготовки цієї ювілейної експозиції.

Гліб Вишеславський

Виставка присвячена мистецтву мого діда, Заслуженого художника України Григорія Довженка. Експозиція охоплює період його творчої діяльності 50-60х років минулого століття. Як відомо, в українському мистецтві тих часів панував тотальний соціалістичний реалізм. Не маючи змоги у повній мірі продовжувати справу бойчукістів у фігуративному мистецтві, художник свідомо обирає орнамент. Можна сказати, що це була своєрідна творча «еміграція», втеча від комуністичної ідеології у світ декоративного мистецтва. Та, не дивлячись на обмеженість виразних засобів, на мій погляд, автору вдалося не тільки сказати своє творче слово, а й виразити через орнамент мрії та уявлення нашого народу, його самобутність. Для мене цей період – одна з найбільш яскравих сторінок мистецтва художника. Окремо хочу висловити подяку галереї «ART 14» та особисто Катерині Борисенко за творчу співпрацю та надану можливість познайомити глядачів з творчістю Г. Довженка.

Клавдія Довженко, онука

]]> http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d1%81%d0%b2%d1%96%d1%82-%d0%be%d1%80%d0%bd%d0%b0%d0%bc%d0%b5%d0%bd%d1%82%d1%96%d0%b2-%d0%b3%d1%80%d0%b8%d0%b3%d0%be%d1%80%d1%96%d0%b9-%d0%b4%d0%be%d0%b2%d0%b6%d0%b5%d0%bd%d0%ba%d0%be-31-05-27-07-20/feed/ 0 http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d0%b6%d0%b8%d0%b2%d0%be%d0%bf%d0%b8%d1%81-%d0%b3%d1%80%d0%b0%d1%84%d1%96%d0%ba%d0%b0-%d1%96%d1%80%d0%b8%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b8%d1%88%d0%b5%d1%81%d0%bb%d0%b0%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-15-02-1/ http://art14.com.ua/uk/portfolio/%d0%b6%d0%b8%d0%b2%d0%be%d0%bf%d0%b8%d1%81-%d0%b3%d1%80%d0%b0%d1%84%d1%96%d0%ba%d0%b0-%d1%96%d1%80%d0%b8%d0%bd%d0%b0-%d0%b2%d0%b8%d1%88%d0%b5%d1%81%d0%bb%d0%b0%d0%b2%d1%81%d1%8c%d0%ba%d0%b0-15-02-1/#comments Fri, 22 Feb 2019 12:32:07 +0000 http://art14.com.ua/?post_type=jetpack-portfolio&p=2858 Continue reading Живопис, графіка. Ірина Вишеславська. 15.02-13.04.2019]]>

Iрина Вишеславська народилась у Києві в родині поета Леоніда Вишеславського та філолога і поета Агнеси Балтага.
Навчалась у Київській художній школі ім. Т. Г. Шевченко (викладач В.А. Денісов), в Інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна при Академії Мистецтв у Ленінграді (Санкт Петербург), керівник Сегал, та у Київському Художньому інституті, керівник В. Забашта.
З 1967 року приймала активну участь у художньому житті Києва та України, але довгі роки переслідувалася офіційними закладами за, начебто, західні впливи у живопису. Тільки у 1975, після присудження мисткині премії на Всесоюзному конкурсі портрета, її, нарешті, прийняли до Спілки Художників. У 1984 році влаштувала свою першу персональну виставку у престижному залі Будинку Художників на Кримський набережній у Москві. З 1998 року поділяє свій час між життям у рідному Києві та Францією. Мала багато персональних та брала участь у колективних виставках у музеях та галереях міст України, Франції, Канади.
Серед творчих вподобань – жанрові картини та портрети. Проте, незалежно від зображуваного, головним у творчості І. Вишеславської є ем патія до побаченого. Ця риса дозволяє їй постійно зберігати свіжий і непередбачуваний погляд на світ та надає майстерності інтуїтивно-експериментальний характер. Глядач непомітно для самого себе опиняється охопленим образністю її потужного та водночас витонченого живопису. Малюнки місткині містять ще одну важливу рису – точна адресність в часі. Зроблені на кшталт щоденника вони передають атмосферу минулих років і самі стають документами часу.
Творчість І. Вишеславської належить одночасно до українського і французького мистецтва та існує як прояв авторського стилю, індивідуального пошуку й надбання, вільного від модних і швидкоплинних змін сьогодення.

Г. Вишеславський

Творчість Сергія Звягінцева дивує своєю мовою, щирістю відчуттів, глибиною закладених ідей. Все це відчуває глядач. Але на яких саме ідеях базується той чи інший твір? На це відповісти нелегко. Мої асоціації поспіль виштовхували на геть різні філософські вчення, релігійні доктрини, та художні традиції. Як виявилося після бесіди з автором, саме такою і була його творча воля – надати глядачу максимальний простір для власних роздумів, не нав’язувати свою концепцію, сформувати за допомогою твору, його «атмосфери», річище відчуттів і асоціацій по якому зможе вирушити у захоплюючу подорож сам глядач. Мовою сучасних дефініцій – у творах присутній певний елемент інтерактивності, залучення глядача до співтворчості.

Але перш за все – здивування від матеріалів з яких зроблена більшість композицій. В них є неспокій – не живопис і не реді-мейд – перехідний стан, який змушує прокинутися і, що б збагнути побачене, увімкнути знання, відчуття, інтуїцію. Словами автора: «Я бажаю зробити так, що б людина, яка зупиниться навпроти мого твору, сама стала співучасником процесу творіння, знаходила на полотні свій сюжет, свою історію, свій образ».

Експозиція в галереї АРТ 14 складається з декількох серій. Це «Фрагменти», «Черепиця», «Приховано». Кожна серія, як вже згадувалося, містить власну «атмосферу», що формує глядацькі почуття і думки.

 «Фрагменти» присвячені тому, як людина може сприймати співіснування всезагального і одиничного у всіх вимірах почуттів та ідей; свою персональність і зовнішню безмежність. Як пише автор: «я відчував себе найменшою порошинкою біля живої і нескінченно великої форми, яка лякала і, одночасно, приваблювала. І, за мить, я ставав цією нескінченністю, збільшувався до неосяжних розмірів».

«Черепиця» – об’єкти, які розмовляють з глядачем про час, його космічну безмежність, що всмокталася до глини черепиці, і про короткий людський час, який оберігала ця черепиця. Цитуючи автора: «люди жили в цьому будинку, народжувалися, вмирали, любили, сварилися, мирилися. Дах над їх головою був незмінним протягом плину ранку і вечора, зміни місяців, років, зміни погоди – дощів і сонця. Зорі теж закарбувалися на цьому даху».

«Приховано». Твори цієї серії надають глядачу можливість відчути навкруги і у собі ту ледь існуючу межу, яка відділяє внутрішнє і зовнішнє, власне «Я» і публічний його прояв, «відкрите і приховане», що для автора розгалужується як «сильно – слабо, добре – погано, художник – глядач,   життя – смерть». В якомусь сенсі це візуалізація сприйняття ідеї опредмечення – розпредмечення. Автор підсилює свій образ далеким спогадом: «Навпроти стояв двоповерховий будинок … На вікнах фіранки були як двері, крізь них можна було пройти думкою і уявити, як там живуть, що говорять… Чомусь завжди уявлялося, що там дуже затишно, світить велика жовта лампа».

Твори Сергія Звягінцева поліголосні і полісемантичні. Глядач не втомлюється їх роздивлятися, знаходячи все нові й нові асоціації на перетинах численних символів. Це захоплює.

Гліб Вишеславський