Творчість мисткині має концептуальне навантаження, яке майстерно поєднується з художніми засобами, у яких легко відчути авторский почерк живописця. Проект представлений на двох поверхах, залучає різні техніки (від інсталіції до живопису і фотографії), але поєднується цілісним задумом, майстерно втіленим у художній образ.
ПЕТЛЯ ЧАСУ
«…можна сказати, що найвіддаленіші і сторонні один одному явища, далекі один від одного у часі, походженні, духу, через спільне переживання…і поділ долі пізнають взаємне звикання, зміни, злиття в настільки чарівних співвідношеннях, що власна значимість речей досягає тієї ж максимальної величини, що і значимість єдності, в якій вони зростаються подібно до зіставних частин.»
Георг Зіммель. Рим. Флоренція. Венеція.
“Уловлюючи час на дотик, я переплітаю три сюжетні лінії:
1 – Негативи, видрукувані ще на склі, – залишки якоїсь київської фотостудії, давно не існуючої. Ця історія з минулого лишається для мене повністю вигаданою, не пов’язаною із конкретним відчуттям чи спогадом, знайдені світлини належать спільній історичній пам’яті у більшій мірі, ніж «моєму» сімейному альбому. Невідомість, яку я приймаю з вдячністю, посилює відчуття часової відстані.
2 – Портрети, написані мною в резонанс з негативами, – на них обличчя людей, мені знайомих і мною люблячих, я розглядаю, вже перестрибнувши у часі відстань достатню для перевтілення мене у відстороненого глядача. Ефект потертості, відколи і прогалини, властиві старим зображенням, – послуговують мені ствердженням дійсної «старості» моєї знахідки, її віддаленості у часі.
3 – Простір, в якому відбувається дійство, і який мені необхідний, щоби уловити подію детально – до відчуття висоти, до відгомонів відлуння. Ринок Rialto з його тисячолітнім діапазоном і насиченістю, видрукуваний наскрізь людськими кроками і голосами. Він театральний і багатоголосий, – на ньому, як на сцені, я розміщую «свою» власну історію.
Вона починається і закінчується Вапоретто, – Пристанню, яка зустріла та провела стількох людей, що її власна пам’ять схожа на часову стрічку, де кожна, у минулому реальна, подія, – перетворюється на власне відображення.” – Аліна Максименко.