В березні 2017 року в Одесі було випадково знайдено частину плівок з архіву відомого українського кінооператора Леоніда Бурлаки. Фотоархів був віднайдений в дуже поганому стані, а спосіб збереження був не схожий на той, що зазвичай використовує Бурлака. Деякі плівки були пошкоджені, деякі з них розірвані та збереглися частково. Під час процесу дигіталізації плівок було встановлено, що архів датований 1964 роком та складається з декількох серій: вернакулярна фотографія, що ілюструє повсякденність студентів ВГІКу, фотографічні експерименти з формою, документація знімального процесу. Ця знахідка поставила одразу багато запитань: чому частина особистих фотографій митця потрапила в статус «захованого зображення», та довгі роки зберігалася окремо від основного архіву? Чи може приватна історія розповісти більше ніж просто біографію?
Приватна пам’ять – це завжди мікроісторія, це унікальна особиста пам’ять, яка є частиною загальної історичної пам’яті. Сама мікроісторія окремої людини, а тим більше митця, як відомо виключає поняття закономірності та загальних явищ, але стверджує поняття випадковості та базується на нібито неважливих, суто людських моментах. Подібні архіви не є ілюстрацією до біографії, це перш за все історія зв’язків та відносин (фотографії близького оточення митця), це історія повсякденності (щоденна, інколи випадкова документація життя), це фрагментація певного відрізку часу, приватна історія, яка допомагає зрозуміти більш глобальний історичний контекст, та реконструювати його. Сьогодні більшість дослідників історії та історії культури говорять про важливість приватних архівів, як окремого феномену пам’яті, який є необхідним в сучасному потоці інформації, тим більше в так звану епоху пост-правди.
Але у пам’яті є одна властивість – руйнування. Більшість того, що відбувається на фотографіях автор вже, на жаль, не може згадати. Саме в цьому є драматизм людської пам’яті, яка не може відтворити, але разом з цим і значення фотографії, яка здатна зберегти. Руйнація емульсії, яка на деяких фотографіях частково, а в інших випадках повністю знищує зображення – це пряма метафора людської пам’яті. Пам’ять руйнує зайве, або болісне, залишаючи тільки фрагменти, які ще іноді можна прочитати на зображеннях, що майже повністю зникли. І хоча реконструкція подій ускладнюється, в процесі дослідження, що триває, фотографія сама поступово відповідає на ряд запитань.
Виставка є частиною міждисциплінарного проекту, що включає в себе документальний фільм (робоча назва ПАМ’ЯТЬ / MEMORY) та наукове дослідження.
Вікторія Мироненко
