«Скупа форма. А від нас залежить як урізноманітнити та наповнити її змістом.
Тільки я досі не можу збагнути роль цієї тонкої лінії посередині, вона об’єднує чи розділяє?»
– Сергій Звягінцев
Твори Сергія Звягінцева, на перший погляд, можна сплутати з абстрактними картинами, чи то з інсталяціями, у тому випадку, коли вони експонуються згорнутими у рулони. Глядач бачить чудовий живопис — вишукані гамми у поєднанні зі старанно напрацьованою фактурою. Це викликає насолоду споглядання якісно зроблених речей.
Глибина задуму виставки починає розкриватися згодом, коли зауважуєш, що всі твори мають спільну композиційну рису — поділ навпіл горизонтальною лінією. Цей постійний повтор підказує, що не варто заспокійливо перемикати свою свідомість на комфортний відпочинок посеред декоративних кольорів та фактур. Дещо суттєвіше приховано художником у цих творах. Отже, маємо загадку: що це?
Під час підготовки виставки я мав можливість спитати автора, що він зобразив. Його відповідь починалася зі слів: «Всі бачили це кожного дня». Дійсно, у більшості загадок (можливо усіх) йдеться про речі цілком звичайні, проте вихоплені увагою з потоку буденності завдяки несподіваному куту зору. Наприклад: «Через воду він проводить, а сам з місця вік не сходить». Дійсно, всі бачили міст, але тут про нього йдеться без звичного контексту, що затуляє наше сприйняття, та, врешті-решт, робить зовсім непомітним і сам цей міст. У буденності давно «потонули» та перестали існувати для нас мости, будинки, дерева й багато інших речей.
Візуальна загадка Сергія Звягінцева розгадується через спогади дитинства та юності: стіни дитячого садочку… стіни лікарні… стіни кухонь та коридорів… Це вони були пофарбовані масляною фарбою, розділені навпіл тонкою лінією кольору, ледь сумісного з сусідніми двома. Малярна фарба зроблена на оліфі не відрізнялась яскравістю кольорів, а з часом швидко старіла, миршавіла та навіть набувала якоїсь шляхетності століть. Такі стіни, при поблажливому романтичному погляді на дійсність, могли нагадувати середньовічні палімпсести рукописів з десятками нашарувань написів, малюнків, виправлень та додаткових зафарбувань.
Проте, тільки діти та підлітки відчували важливість цих написів і малюнків. Час очікування у довгих чергах, години перебування у коридорах, у поліклініках, у ліжку в лікарні, у військових частинах, за відсутності інших зображень, змушував впритул роздивлятися пофарбовані голі стіни та поглядом шукати на них візерунки тріщин й складати випадкові лінії у силуети людей чи тварин.
З часом, після декількох ремонтів, шари фарби різних відтінків накладалися одна на одну, утворюючи складний по кольору та фактурі живопис. Роки вносили корективи — чіткість ліній втрачалася, пом’якшувалася жорсткість всюди наявного триколора.
Ці ж стіни у під’їздах ставали поверхнею творчої дії, висловлення та комунікації з однолітками. Саме там, за відсутності кав’ярень чи дискотек, відбувалися й перші побачення. Пофарбовані стіни набували стан потертості від притулених до них спин чи плечей (наприклад, як на творі «Рожеве кохання»). Поверхня стін у залишених мешканцями будинках ще довго зберігала відбитки жвавого життя, що колись вирувало на його сходах. Набута форма продовжувала свідчити про явище, що минуло.
На виставці «Форма» Сергієм Звгінцевим візуальні спогади підсилені влучно знайденим образом часу — стіни згорнуті у рулони, ніби небо, яке згортає ангел на відомому зображенні ХІІ сторіччя у Кирилівській церкві у Києві.
Твори Сергія Звягінцева єднає із середньовічним мистецтвом ще одна, більш суттєва риса. Подібно іконам, на яких горішній світ не зображується, а надається у своїй безпосередній присутності, так і у творах виставки «Форма» речі не намальовані на полотні, а відтворені. Останнє спостереження змушує називати ці артефакти не живописом, принаймні у традиційному значенні слова, а об’єктами, тобто чимось ближчим до інсталяцій, попри площинність задіяних матеріалів.
Твори Сергія Звягінцева апелюють до далекого досвіду кожного глядача та спогадів, набутих у дитинстві і юності. До роздумів про час, який згортає ці спогади як ангел згортає небо.
І це твори, які здатні розгортати рулони спогадів знову і знов.
Вишеславський Гліб
